Історичні постаті Кіровоградщини

В'ЯЧЕСЛАВ ЄВГЕНОВИЧ ШКОДА - ПЕДАГОГ, ВЕТЕРАН КРАЄЗНАВЧОГО РУХУ НА КІРОВОГРАДЩИНІ

Різноманітна і багата історія Кіровоградщини. Земля наша дала Україні багато відомих громадських діячів, вчених, письменників, художників, скульпторів, композиторів, артистів. У цьому ряду ім'я В'ячеслава Євгеновича Шкоди - педагога, почесного громадянина міста Знам'янки, ветерана краєзнавчого руху на Кіровоградщині, члена ради поважних козаків, онука О.Є.Красицької-Шкоди - правнучки Т.Шевченка по його сестрі Катерині. 1 травня 2014 року виповнюється 85 років від дня його народження.

Свого часу В'ячеслав Євгенович закінчив Одеський педінститут ім. Ушинського (філологія та логіка), а згодом і Кіровоградське музичне училище (диригент хору та викладач сольфеджіо). З 1952 року - на педагогічній роботі, спочатку - викладач дитячої трудової виховної колонії УМВС Одеської області, з 1954 року працював у м.Знам'янка: викладач російської та української мови у загальноосвітніх школах міста № 1, № 9, інспектор райвно, директор Знам'янської селищної школи робітничої молоді, викладач музичної літератури дитячої музичної школи ім.В.Лисенка, з 1989 року - директор міського музею «Кобзарева світлиця»», з 2004 по 2010 рік -головний зберігач фондів міського краєзнавчого музею.

Краєзнавчі дослідження В.Є. Шкода розпочав у 1940-х роках. Цікавило його багато що, вів пошук матеріалів з історії міста і сіл району, з археології, топоніміки, природи Чорноліського краю, шевченкознавства, про видатних земляків та ін. Досліджуючи рідний край, здійснив понад півсотні експедиційних подорожей з 1946 року.

В якості відповідального секретаря міськрайонної комісії по підготовці видання «Історія міст і сіл УРСР» відвідав ряд архівних установ та наукових бібліотек Москви, Ленінграду, Києва, Одеси, Херсона, Кіровограда та ін.

Має багато публікацій, у тому числі нарис-дослідження «Місто Знам'янка» у томі «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область», путівник «Знам'янка» у співавторстві з В.А.Проценком, численні статті у пресі.

В'ячеслав Євгенович завжди займав активну громадську позицію. Був постійним членом і учасником діяльності кількох громадських організацій^ (Асоціація дослідників голодоморів в Україні, науково-просвітний фонд Т.Шевченка, історичний клуб «Холодний Яр», окремий полк Українського козацтва ім.Козака Мамая).

Він став ініціатором встановлення у місті Знам'янці і районі ряду пам'ятних знаків та меморіальних дощок (М.Лисенко, А.Лисенко, М.Старицький, К.Шимановський та ін.).

Його пам'ятають і як організатора традиційних щорічних виїздів міськрайонних делегацій до Холодного Яру і на батьківщину Т.Шевченка.

За його допомогою, консультаціями відзнято більше десяти документальних фільмів краєзнавчого спрямування Знам'янською та Кіровоградською телерадіокомпаніями. Виступав як оповідач у ряді документальних стрічок, які демонструвалися по місцевому, обласному та республіканському телебаченні.

Він - перший і єдиний в області лауреат державної краєзнавчої премії ім.Д.Яворницького. Багаторічна, активна краєзнавча діяльність В.Є. Шкоди відзначена дипломами лауреата премії ім. В.Винниченка, лауреата обласної краєзнавчої премії ім.В.Ястребова за рукопис «Чорне озеро. Реалії і легенди в контексті історії».

На своєму довгому і багатогранному життєвому шляху В.Є.Шкоді довелося багато побачити й випробувати, він щедро ділився знаннями та досвідом з оточуючими. Прагнув пробудити у молоді інтерес, любов, потяг до знань та повагу до малої Батьківщини, частинки великої України.

Помер В'ячеслав Євгенович Шкода 4 березня 2011 року. Сумно, що 85-річчя не стало ще одним світлим днем життя відомого краєзнавця та педагога, як мріялося, а тільки світлою, немеркнучою пам'яттю про нього.

Л. Гречанюк,

співробітник науково-методичного сектору.

«Народне слово», 01.05.2014 р.

Винниченко Володимир Кирилович

(1880-1951)

Письменник, громадський і державний діяч. Голова Директорії (1918-1919)

Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

У своїх спогадах Розалія Винниченко писала, що Володимир народився у робітничо-селянській родині. Батько його Кирило Васильович Винниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветград й одружився з удовою Євдокією Павленко. Від першого шлюбу мати В.Ви-нниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В.Винниченком народився лише Володимир. У народній школі Володимир привернув до себе увагу своїми здібностями. Вчителька переконала батьків, щоб продовжувати освіту дитини. Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії. Його українська вимова, бідний одяг та інші ознаки пролетарського походження викликали у дітей російської або зрусифікованої буржуазії ворожість. Тому були і бійки з учнями, і розбивання шибок. У старших класах він бере участь у революційній діяльності, пише революційну поему. Повз увагу керівництва гімназії це не пройшло — карцер, виключення з гімназії. Однак думок про навчання він не залишає. Одягнений в українське вбрання, у сивій шапці і з кийком у руці приходить на здавання іспитів екстерном у Златопiльську гімназію. Доля на цей раз усміхнулася — Володимир одержує диплом. Будучи студентом університету, створює таємну революційну організацію "Студентська громада". 1902 року його заарештовано і посаджено до міської в’язниці. Через недостатність доказів було випущено. На нього чекало виключення з гімназії. Через деякий час — знову арешти, втечі, партійна робота, написання книг та брошур на революційні теми. Революція 1917 року застає Винниченка в Москві. Упродовж трьох років, змінюючи різні посади, Винниченко прагне принести якнайбільшу користь Україні, її народові. Хоча вважав себе марксистом, але світогляд перебував під впливом гуманізму й західного лібералізму. Гуманізм більшовикам був ні до чого. За два місяці до еміграції він записав у "Щоденнику": "Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти". Літературна спадщина Володимира Винниченка — золотий фонд України. Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. Коцюбинський у 1909 році писав: "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Про Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". "Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників, — писав І.Франко в рецензії на збірку оповідань В.Винниченка "Краса і сила" (1906), — раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка". Після 1920 року Володимир Винниченко, зрозуміло, не міг так легко струсити "порох політики". Не випадково V Всеукраїнський з’їзд оголосив Винниченка ворогом народу, поставив його "поза законом". Політичну діяльність він продовжував у Чехословаччині, Парижі, Франції… Науковці стверджують, що він на перших порах підтримував тісні зв’язки з українською національною еміграцією, з групою російських літераторів — Бєлим, Еренбургом, Ремізовим, але відмовився від творчої співпраці з видавництвом "Скифы". Перу Винниченка належить і проект програми антибільшовицького "Єдиного революційно-демократичного національно фронту". На жаль, об’єднати розбиті емігрантські групи не вдалося. "Власне тепер я все більше й більше відчуваю самотність: від антибольшевицьких кіл я відійшов, до большевицьких не ввійшов. Нема ні одної групи, з якою я почував би себе злитим, яка підтримувала б мене", — записав він 31 серпня 1925 року. І все більше зосереджується на літературній діяльності. Його п’єси "Брехня", "Чорна Пантера і Білий Медвідь", "Закон", "Гріх" перекладаються на німецьку мову і з’являються в театрах Німеччини та інших європейських країн. Друкуються і перекладаються його романи "Чесність з собою", "Записки Кирпатого Мефістофеля"… На екранах Німеччини в 1922 році демонструється фільм "Чорна Пантера", сценарій якого побудовано на п’єсі В.Винниченка "Чорна Пантера і Білий Медвідь". Не забувають про Винниченка і в Україні. Київський державний драматичний театр імені Івана Франка здійснює постановку п’єси "Над". Ще раніше його п’єси ставилися не лише в Києві і Харкові, але й в Одесі, Львові, Чернівцях, Коломиї, Москві і Петрограді, у театрах Саратова, Самари, Тифліса, Ростова-на-Дону, Баку. Проблеми сценічного втілення п’єс обговорювали з драматургом К.Станіславський і В.Немирович-Данченко, М.Садовський і Г.Юра. Лесь Курбас у своєму "Молодому театрі" поставив "Чорну пантеру і Білого Медвідя" за участю режисера-постановника Гната Юри. Але звернімося до сучасних досліджень творчості Володимира Винниченка. "Коли уважно прочитали його твори, — пише в журналі "Сучас-ність" Данило Гусар Струк, — Винниченко не проповідував ні крайнього індивідуалізму, ні тотальної аморальності, ні проституції, ні брехні, ні вільної любові, ні звіриного відання хоті. Радше він старався перевірити, чи ідеї, які в теорії звучать так прекрасно, здійсненні, і які з них виринають наслідки. Якби він жив сьогодні, він напевне проаналізував би в своїй художній лябораторії такі сучасні явища, як родження дітей в пробірці чи штучне запліднення, як материнство за допомогою матері-сурогата. Та його сюжети — це лише приклади того ілюстрованого матеріялу, за який його ганили, а якого він уживав, щоб перевірити суттєве: а саме, до якої міри люди вірять в те, що проголошують, до якої міри сьогоднішні Ляерти хочуть і можуть жити в згоді з повчанням старого Полонія: бути вірним самому собі. Вислід сьогоднішніх його експериментів, мабуть, був би такий самий". Володимир Винниченко — письменник світового рівня. В роки радянської влади його було викреслено з української літератури. Настав час для повномасштабного видання його творів, осмислення неперевершеного літературного надбання. Бережімо і його заповіт: "Стійте всіма силами за Україну…"

Василь Олександрович Сухомлинський

Біографічні відомості
Народився Василь Сухомлинський 28 вересня 1918 року в селі Василівці Василівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (тепер Онуфріївський район Кіровоградської області) в бідній селянській сім'ї. Тут пройшли його дитинство і юність. Як і всі селянські діти, він вчинив в рідному селі у школі і в 1933 року закінчив семирічку. Влітку 1933 року мати провела молодшого сина Василя до Кременчука. Спочатку Сухомлинський подався в медичний технікум, але незабаром пішов звідти, вчинив на робітфак, достроково закінчив його і був прийнятий в педагогічний інститут. З 1935 р. починається педагогічний шлях В. О. Сухомлинського. В 17 років він став вчителем заочної школи недалеко від рідного села. Перевівся в Полтавський педагогічний інститут заочником і закінчив його в 1938 року. Закінчивши інститут, Сухомлинський повертається в рідні місця і працює викладачем української мови і літератури в Онуфрієвській середній школі.
В 1941 року добровольцем йде на фронт. В січні 1942 року молодший політрук Сухомлинський був важко поранений, захищаючи Москву. Тільки чудом залишився живий. Уламок снаряда залишився в його грудях назавжди. Після довгого лікування в шпиталі на Уралі він просився на фронт, проте комісія не могла визнати його навіть умовно здоровим для військової служби. Його призначили директором середньої школи в Уфі. Як тільки рідні місця були звільнені, він повернувся на батьківщину і став завідуючим РАЙНО. Проте вже в 1947 року Сухомлинський просився назад в школу.
В 1948 року В. А. Сухомлинський стає директором Павлишевськой середньої школи і беззмінно керує нею протягом 22 років до кінця своїх днів. В 1948 року це була звичайна, рядова школа, до того ж ще і майже зруйнована за роки війни, знаменитою її зробив Сухомлинський. Педагогу, як і філософу, вимагається десятиріччя, щоб сформулювати його світоглядні принципи, склалися педагогічні переконання. Багато років пішли на це і в Сухомлинського. І ось, коли, здавалося б, настав час розквіту його духовних сил і таланту, прийшло 2 вересня 1970 року помер. Сухомлинський написав 48 монографій, понад 600 статей, 1 500 оповідань і казок для дітей.

Творчість
В. А. Сухомлинський — автор 41 монографії і брошури, більше 600 статей, 1200 оповідань і казок. Загальний тираж його книг складає близько 4 млн. Екземплярів на різних мовах народів нашої країни і світу. В квітні 1970 року він закінчив роботу «Проблеми виховання всесторонньо розвинутої особи» — доповідь для захисту докторської дисертації по сукупності робіт. Всі праці Сухомлинського дають переконливе уявлення не тільки про різносторонність педагогічних підходів Сухомлинського, але і про цілісність всього його педагогічного мислення.
Твори В. Сухомлинського видані 53-а мовами світу, загальним тиражем майже 15 млн. примірників. Книга «Серце віддаю дітям» перекладена на 30 мов світу і витримала 54 видання. В період з 1945 по 1970 рр. надруковано 463 статті; у 1971—1986 рр. — 105 с
Країни, де видавались твори В. Сухомлинського: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Естонія, Казахстан, Киргизія, Латвія, Литва, Молдавія, Таджикистан, Татарстан, Узбекистан, Чувашія. А також: Англія, Болгарія, Іспанія, Китай, Монголія, Німеччина, Польща, Румунія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехословаччина, Югославія, Японія.Його книги присвячені головним чином вихованню і навчанню молоді, педагогізації батьків, методиці викладання мови і літератури в середніх школах та ін. Пропагуючи в засаді виховання колективізму в учнів, Сухомлинський рішуче відкидав принцип виховання індивідуума через колектив як засаду, «яка може завдати духової травми вихованцеві». Віддаючи належне трудовому вихованню в школі, виступав проти ранньої спеціалізації (з 15 років життя), передбаченої «Законом про зміцнення зв'язку школи з життям».
Важливіші праці: «Воспитание коллективизма у школьника» (1956), «Верьте в человека» (1960), «Праця і моральне виховання» (1962), «Воспитание личности в советской школе» (1965), «Моральні заповіді дитинства і юности» (1966), «Серце віддаю дітям» (1969; нагороджена державною премією УРСР), «Павлышская средняя школа» (1969), «Жива вода криниці» (1970), «Народження громадянина» (1970) та ін.

Нагороди та відзнаки
За свою педагогічну працю він був нагороджений двома орденами Леніна, багатьма медалями Союзу РСР. З 1958 року Сухомлинський — член-кореспондент Академії Педагогічних Наук РРФСР, з 1958 р. Заслужений вчитель УРСР. В 1968 року йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. В тому ж році він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Деякі твори

• Серце віддаю дітям
• Сто порад учителеві
• Народження громадянина
• Батьківська педагогіка
• Як виховати справжню людину
• Методика виховання колективу
• Письма к сыну
• О воспитании